ДО ПРОБЛЕМИ БЕЗПЕКИ ХАРЧУВАННЯ ТА МОНІТОРИНГУ ЯКОСТІ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

В.Л. Корецький, доктор мед наук, Н.М. Орлова, кандидат мед. наук

Інститут екогігієни і токсикології ім. Л.І. Медведя
Київська медична академія післядипломної освіти

SUMMARY. Social-economic status of population of Ukraine is explored in the article. The pattern of consumption of foodstuffs of population in the regions of Ukraine was suggested to include for the socio-economic monitoring as the indicator of quality of life.

Поняття якості життя — дуже складне і багатогранне поняття, яке включає не тільки економічні, але і якісні аспекти. Дослідження, проведені фахівцями Програми розвитку ООН, показали, що як узагальнюючий індикатор якості життя слід використовувати індекс людського розвитку, який містить очікувану тривалість життя, рівень освіти населення, валовий внутрішній продукт на душу населення (у паритетах купівельної спроможності).

Метою даного дослідження було, на підставі аналізу важливих індикаторів стану економіки, демографічної ситуації, здоров'я населення, навколишнього середовища, дати соціально-економічну характеристику якості життя населення України за останні чотирнадцять років та підтвердити важливість включення до програми соціально-гігієнічного моніторингу такого індикатора, як рівень та структура споживання населенням продуктів харчування.

Проведене нами вивчення в динаміці важливих індикаторів якості життя, а саме: валового внутрішнього продукту (ВВП), продуктивності праці, виробництва продукції промисловості та, зокрема, товарів народного споживання — їх аналіз, оцінка і прогноз свідчать про дійсну глибину економічного "обвалу" в Україні з початку 90-х років минулого сторіччя. Так, наприклад, ВВП у 2004 році становив лише 61,0% від рівня 1990 року, а обсяг виробництва товарів народного споживання — 55% від рівня 1990 року [1]. Зайнятість населення в Україні протягом останніх 10–15-ти років істотно скоротилась. Вже за останній час рівень зайнятості населення у віці 15–70 років знизився до 56,1%, а зайнятість працездатних за віком осіб — до 64,7%. Рівень безробіття економічно активного населення (за методологією Міжнародної організації праці) у 1995 році в Україні складав 5,6%, у 2000 році — 11,6%, у 2004 році — 8,6%, за офіційними даними (врахованими державною службою зайнятості) у 1995 — 0,4%, у 2000 році — 4,1%, у 2004 році — 3,5% [5].

Вельми актуальною є й проблема оплати праці. Так середньомісячна заробітна плата до 2002 року була нижчою за прожитковий мінімум та складала, наприклад, у 2000 році 230 грн. (при прожитковому мінімумі — 270 грн.), в 2002 році — 376 грн. — на 3% перевищувала офіційно встановлену межу прожиткового мінімуму для працездатної особи (365 грн.), при цьому 2/3 працівникам, зайнятим у національній економіці у 2002 році, була нарахована зарплата, яка не перевищувала прожиткового мінімуму, і тільки в 2004 році середньомісячна заробітна платня суттєво підвищилась і склала 590 грн. (при прожитковому мінімумі 362 грн.) [1]. Середній рівень зарплати затушовує її істотну галузеву та регіональну диференціацію. В той же час заробітна плата працівників сільського господарства, мисливства та лісного господарства, охорони здоров'я, освіти у 2003 році становила менше половини (48,7%) від середнього рівня в економіці, натомість зайняті у фінансовій діяльності отримували у 2,6 рази більше згаданого середнього рівня. При цьому реальна середньомісячна пенсія за віком в Україні на початок 2003 року становила 37,4% від її рівня на початок року 1990-го. Специфіка новітньої динаміки доходів, витрат і споживання полягає в тому, що їх підвищення (і поліпшення структури) більшою мірою стосується заможніших верств населення, ніж менш забезпечених. Внаслідок цього диференціація населення за рівнем добробуту в нашій країні лишається невиправдано великою. Так, за даними спеціальних досліджень, до категорії бідних в Україні належить 27% населення, до злиденних — 12–14% [3]. При зайнятості обох батьків 26,1% сімей з дітьми (у складі яких немає пенсіонерів або інших непрацюючих дорослих) є бідними, що свідчить як про низький рівень оплати праці, так і недостатню соціальну підтримку сімей з дітьми [3]. Переважна більшість (75,5%) бідного населення України — це сім'ї з дітьми до 18 років. Матеріальне становище сімей з дітьми (особливо неповних та багатопоколінних), а також домогосподарств непрацюючих пенсіонерів лишається важким. Одним з результатів соціально-економічної кризи в Україні є різке зниження обсягів промислового виробництва протягом 1991–2004 рр. та прискорення темпів зростання індексу споживчих цін. Наприклад, у 2000 році зростання споживчих цін в Україні, порівняно з 1999 роком, склало 25,8%, а в 2004 році, порівняно з 2003 роком — 20,7%.

Таким чином, резюмуючи представлені дані, слід відмітити, що протягом 90-х років ХХ сторіччя і на початку ХХІ сторіччя соціально-економічний стан громадян України різко погіршився.

На тлі п'ятнадцятирічної соціально-економічної кризи в Україні простежуються і причинно-наслідкові зв'язки між станом економіки та показниками здоров'я.

Чисельність населення в Україні 1989 р. становила 51,7 млн. осіб, а у 2005 р. — тільки 47,3 млн., тобто скоротилася на 4,4 млн. осіб. Скорочення чисельності населення відбулося, переважно, за рахунок негативного природного руху населення. З 1991 року в Україні спостерігається негативний коефіцієнт природного приросту, у 2004 році він становив — 7,0%0. Рівень народжуваності населення знизився з 12,6%0 у 1990 р. до 9,0%0 у 2004 р. Рівень смертності зріс з 12,1%0 у 1990 р. до 16,0%0 в 2004 р.[5]. Особливо несприятлива динаміка рівнів смертності реєструється серед населення працездатного віку (у 2004 р. рівень смертності у 1,5 рази вищий, ніж у 1990 р.).

Оцінюючи зміни одного з найважливіших інтегральних показників охорони здоров'я населення — показника очікуваної тривалості життя — слід відмітити, що найбільш різке зниження його значення відбулося в першій половині 90-х років і досягло мінімуму в Україні в 1995 р. (61,3 роки у чоловіків і 72,6 у жінок). За цей період було "втрачено" 4,5 років очікуваного життя у всього населення, 4,6–5 років — у чоловіків і близько 3 років — у жінок. За значенням цього показника Україна відстає від економічно розвинутих країн Європи у чоловіків — на 10–14 років, у жінок — на 5–8 років.

Одними з найбільш важливих показників, що характеризують адаптацію населення до умов навколишнього середовища, є показники захворюваності.

Рівень первинної захворюваності всього населення в середньому в 1994–2004 рр. в Україні становив 653,3 випадки на 1000 населення, а його динаміка за цей період характеризувалася ростом на 13,4%.

Одним з наслідків соціально-економічної кризи виявилося різке зниження якості харчування населення України. При його аналізі слід зазначити, що енергетична цінність раціону харчування майже п'ятої частини населення країни є нижчою за 2100 ккал, що за визначенням ВООЗ є порогом бідності.

Протягом останніх 10–15-ти років відбулося різке зниження подушевого споживання життєво важливих харчових продуктів у більшості населення (табл.).

З матеріалів таблиці 1 випливає, що споживання населенням групи продуктів, які містять тваринний білок (м'ясо, риба, молоко) становило у 2004 році 60–70% від рівня 1990 року та 80–90% від норми. Населення вживає недостатню кількість фруктів (81% від норми, 72,3% від рівня 1990 року). Надмірним є споживання картоплі, хліба, цукру та олії (124–203,1% від норми), які є найбільш доступними для населення групами продуктів, за рахунок яких і відбувається забезпечення енергетичної цінності раціону українців. Таким чином, харчування населення України не відповідає гігієнічним нормам, що в першу чергу обумовлено соціально-економічними причинами. Так, у 2004 році витрати 73,8% населення були нижчими за прожитковий мінімум (362 гривен). Частка витрат на продукти харчування у них складала 57,5% [5].

Відсутність належних матеріальних умов для забезпечення повноцінного харчування та інших видів споживання не може не позначитися на стані загального, репродуктивного й статевого здоров'я молодих поколінь українців. Так, наприклад, близько 15% молодших дітей (віком до п'яти років) в Україні є недорозвиненими в термінах відповідності зросту і віку внаслідок недостатнього харчування протягом тривалого періоду часу [2]. Важливе значення має те, що центри держсанепіднагляду щорічно досліджують величезну кількість проб продовольчої сировини і харчових продуктів за санітарно-хімічними показниками. При цьому реєструється висока (6,9–12,1%) питома вага проб, що не відповідають гігієнічним вимогам. Однак регіональна нормативна і методична база щодо контролю над харчовою цінністю і безпекою харчових продуктів, соціально-гігієнічний моніторинг стану здоров'я населення в залежності від харчування, що виявляє ступінь ризику для здоров'я населення в тих або інших регіонах, відсутні.

ВИСНОВОК

Проведене дослідження показало соціально-економічне становище населення і встановило зв'язок між станом економіки, рівнем та структурою споживання населенням продуктів харчування та якістю життя населення. Для здійснення конструктивного соціально-гігієнічного моніторингу та оцінки якості життя населення необхідно до програми соціально-гігієнічного моніторингу включити об'єктивний індикатор якості життя — рівень та структуру споживання населенням продуктів харчування.

Література
1. Витрати і доходи домогосподарств України у 2002 році (за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств України). Статистичний збірник. Частина I. Державний комітет статистик України. —Київ, 2003. —С. 371.
2. Кубликова О.В. Индикаторы качества жизни. Экономика здравоохраненияи.1999. —№1, —С. 12–16.
3. Леха В., Рингач Н., Тешенко В. Стан здоров'я населення України. Рівність і справедливість в охороні здоров'я // Главный врач. —2005. —№7. —С. 29–36.
4. Соціальні індикатори рівня життя населення: стат. збірник. —К.: Держкомстат України, 2004. —С. 51, 65–66.
5. Статистичний щорічник України за 2004 рік. —Держкомстат, 2005. —590 с.