ПРОБЛЕМНЫЕ СТАТЬИ

ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ — ПЕРЕХІД ДО СТАЛОГО РОЗВИТКУ (ТОЧКА ЗОРУ ЕКОТОКСИКОЛОГА)

В.П. Кухар, академік НАН України, д.х.н., професор

Інститут біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України, м. Київ

Мабуть, всі добре пам’ятають відому доповідь Римського Клубу "Межі росту", яка накреслила людству очікувані перспективи розширення його діяльності. Головні тези — ресурси природних копалин вичерпуються, необмежена економічна діяльність призвела до гострих негативних і масштабних наслідків в екології, численних проявів погіршання здоров’я людини і грунтованих побоювань за майбутні покоління. Тому ООН свого часу підготувала доповідь "Наше спільне майбутнє", ідеї якої були головною темою відомої Конференції в Ріо в 1992 році, що прийняла "Порядок денний на ХХІ століття". На ній було визначено, що сталий розвиток має стати практикою життя кожної країни, кожної нації.

Що має в собі "сталий розвиток" — це в перекладі з англійської "розвиток, що самопідтримується", це ідеологія розумної і обгрунтованої діяльності людини, що живе у злагоді з природою, і створює умови для кращого життя собі і наступним поколінням. Соціально-економічний розвиток та охорона навколишнього середовища взаємопов’язані і неподільні. Остання конференція в Кіото, що поставила обмеження на викиди парникових газів перед розвиненими країнами світу, — це один з останніх кроків по втіленню "сталого розвитку" в практику життя.

Не відбулося докорінних змін навіть після Конференції в Ріо, де Україна брала участь. Документи Ріо так і залишилися майже невідомими для широкої громадськості, вони не отримали дійового втілення в національні програмні документи, не стали практикою світогляду урядових кіл. Ідеологія стійкого розвитку практично не розповсюджується, і сам термін для більшості навіть освічених людей залишається незрозумілим.

Для нашої країни Програма дій Ріо є високо пріоритетною і актуальною. На жаль, багаторічні заклики вчених країни до взаємозлагоди господарювання людини та природи так і не призвели до докорінної зміни свідомості, зміни стратегії розвитку економіки і збереження природного багатства України. Розташована в центрі Європи, Україна має давню історію відносин людини та природи, що формувало своєрідну екологічну культуру нації — природошанування.

На жаль, за останнє століття екологічна ситуація в Україні суттєво змінилася через зміни в структурі природокористування і соціально-економічній стратегії суспільства. Україна ще за часів Російської імперії розглядалася переважно як джерело сировини та природних ресурсів. В 1913 році на Україну припадало майже 70 % усього видобутку сировини імперії, а готові товари в загальному обсязі продукції становили лише 15 %.

За часів колишнього СРСР таке ставлення до України зберігалося, і загальна ситуація у відносинах людина-природа тільки погіршилась. Адміністративно-командний підхід дозволяв нехтувати екологічними законами природи та законами життя суспільства. На території України тільки розширювалась діяльність гірничодобувної промисловості, йшло інтенсивне вичерпування природних копалин та ресурсів. Набули розмаху такі негативні широкомасштабні дії як спорудження штучних водосховищ на рівнині, що тягнуло за собою втрату цінних земель в культурному та економічному сенсі. Втілення масштабних планів меліорації та іригації викликало зникнення близько 3000 малих річок та ерозії земель, підвищення в деяких регіонах вмісту солей та підтоплення значних територій.

Швидкий розвиток екологічно необгрунтованої промислової діяльності і відсутність належних природоохоронних дій викликали формування великих промислових регіонів, які зараз ми відносимо до зон лиха. Це в першу чергу Дніпровсько-Донецький промисловий регіон, Криворіжжя, Північний Крим. Так, займаючи близько 2,7 % загальної території колишнього СРСР, Україна виробляла майже 25% його промислових забруднень.

Найбільшим екологічним лихом для держави стала Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 року, що призвела до численних наслідків для людини та природи. Підсумовуючи, можна з впевненістю стверджувати, що Україна з середини 80-х років опинилася на грані екологічної кризи. Ця криза збіглася з соціально-економічною кризою в країні після розвалу СРСР.

"Екологічна криза — це ознака того, що відповідність між вимогами живих організмів, включаючи людину, та якістю довкілля, його чистотою, великою мірою втрачена, а екологічна рівновага в біосфері істотно підірвана." (В.М. Трегобчук).

На нинішньому етапі цивілізації рівень та ефективність використання природних ресурсів є найважливішим мірилом економічного розвитку країни, а якість довкілля, екологічна чистота її земельних, лісових, водних ресурсів та повітря — головним показником відповідності життя і діяльності суспільства, завданням охорони навколишнього середовища, вимогам екологічного господарювання.

В доповіді "Програма дій по охороні навколишнього середовища для Центральної та Східної Європи", схваленої Конференцією міністрів в Люцерні в 1993 році, були визначені головні екологічні проблеми — критерії для встановлення пріоритетів для цього регіону Європи, які повною мірою відносяться і до нашої країни. На перше місце вийшла проблема погіршання стану здоров’я населення внаслідок низької якості оточуючого середовища, що пов’язано з впливом таких факторів:
— забруднення атмосферного повітря свинцем з автотранспорту та промислових об’єктів, значної кількості пилу та диоксиду сірки, головними джерелами котрих є гірнича, металургійна та енергетична галузі;
— нітрати у воді, які надходять з аграрного сектору економіки, та інші забруднювачі в продуктах харчування та воді, перш за все — важкі метали та залишки пестицидів.

Погіршання стану здоров’я в окремих регіонах супроводжується втратами природних ресурсів і незворотнім порушенням природного середовища. Одночас погіршується стан біологічних ресурсів, біорозмаїття. До пріоритетних дій, в першу чергу, віднесені такі, що спрямовані на вирішення задач середньо- та довгострокової дії, для досягнення яких необхідно мати значний час.

Нова незалежна Україна зараз, на мою думку, має всі підстави поєднати свою політику економічної стабілізації і зростання з відповідною екологічною політикою, тобто стати на шляхи сталого розвитку.

Спад суспільного виробництва в Україні автоматично призвів до деякого зменшення негативного впливу економічної діяльності на навколишнє середовище. Наголошую, що це поліпшення не є наслідком природоохоронної діяльності, а штучним результатом економічної кризи.

Так, в 1995 році найбільше забруднення атмосферного повітря спостерігалось в Донецьку, Горлівці, Єнакієвому, Дніпродзержинську та деяких інших містах України. Основний обсяг — біля 60% припадає на такі розповсюджені речовини, як диоксид сірки, оксид вуглецю, оксиди азоту та пил. Середньорічні концентрації ряду специфічних шкідливих речовин в цілому по містах перевищували санітарні норми по формальдегіду — в 3 рази, по бенз(а)пірену — в 1,9 рази, по фенолу — в 1,5 рази, по аміаку — в 1,36 рази. Середній вміст диоксиду азоту складав 1,3 ГДК.

Аналіз змін забруднення атмосферного повітря за останні три роки свідчить про тенденцію зниження як в цілому по Україні, так і по більшості міст, де проводяться спостереження. Внаслідок загального спаду виробництва зменшився загальний обсяг викидів від стаціонарних джерел забруднення повітря на 3,752 тис. тон або на 40 % у порівнянні з 1990 роком, а всього в 1995 році було викинуто 5,687 тис. тон шкідливих речовин. Найбільший обсяг викидів припадає на Донецько-Придніпровський регіон — 79 % від загального обсягу викидів по країні. Найбільший вклад в забруднення атмосферного повітря дають підприємства енергетики — 33 %, металургії — 25 %, вугільної промисловості — 23 %. Ці галузі виробництва є одночасно і головними забруднювачами грунтів важкими металами. На жодній ТЕС України немає систем очистки від оксидів сірки, а в той же час Франція добуває майже всю сірку з вихідних газів, що є і джерелом сировини, і запобігає їх шкідливим діям.

Одним з найбільших забруднювачів атмосфери є автотранспорт. В 1995 році ним було викинуто 1796 тис. тон забруднюючих речовин, що складає 24 % від загального обсягу викидів по Україні. В багатьох містах України автотранспорт є головним забруднювачем повітря.

Земельний фонд України: сільськогосподарські угіддя займають 41,8 млн. га (за станом на 01.01.1997), (близько 58 млн. га суші), в тому числі — рілля 33,19 млн. га, ліси та лісові насадження — 10,4 млн. га, сіножаті та пасовища — 7,6 млн. га. Україна має надзвичайно високий рівень освоєнності землі — тільки близько 8 % площі знаходиться у природному стані. Розораність території України залишається надзвичайно високою — 57,3 % (1996 рік), в той час як в Німеччині, Франції, Великобританії не перевищує 32 %. В таких областях, як Запорізька, Миколаївська, Кіровоградська, Дніпропетровська, Одеська та Херсонська — 82—88 %.

Для промислових цілей в середньому за рік вилучається близько 4000 га сільгоспугідь. Існуючи нормативи відведення землі під промислові потреби в 2,5—2,7 рази перевищують європейські нормативи. Окремі галузі промисловості і транспорту характеризуються дуже високою питомою землеємністю (відношення земельної території на умовну одиницю капіталовкладень). Так, в гірничодобувній промисловості вона доходить до 43 га, в кольоровій металургії — 30 га, чорній металургії — 24 га на 1 млн. умовних одиниць капіталовкладень.

Державний кадастр налічує 11,9 млн. га чорноземів. В той же час інтенсивне використання чорноземів — головного багатства країни призвело до прогресуючої їх деградації. Інтенсивною ерозією уражено 18 % території України, від вітрової та водної ерозії потерпало понад 17 млн. га. В Донецькій області еродовано 70 % грунту, в Луганській — 61,6 %, в Одеській — 56 %. В цілому збільшення площі еродованих земель складає щорічно близько 80 тис. га, а збитки через ерозію оцінюються понад 9 млрд. грн.

З продуктами ерозії щорічно виноситься сотні тисяч поживних речовин грунту, втрати яких тільки частково компенсуються добривами. Найбільш уражені водною ерозією землі в центральному та південно-східному регіонах країни. Частка змитих земель сільського господарства в Луганській області досягла 84 %, в Донецькій — 62 %, в Одеській, Кіровоградській та Харківській — до 49 %. Вітрова ерозія найбільше виражена в південній степовій зоні України. На жаль постійно зменшуються обсяги робіт з охорони земель за браком коштів.

На 17 % території розвинуто процеси підтоплення, ураженість процесами вторинного засолення грунту зрошуваних земель складає 11—25 %. На 30 % території України розвиваються процеси карстоутворення, особливо у Волинській, Тернопільській, Вінницькій, Миколаївській областях та Автономній Республіці Крим. В районах розміщення гірничо-добувної промисловості розвиваються процеси засолення, зрушення гірських пород і просадка під гірничими виробітками, що зафіксовано на площі 700 тис. га. Техногенне втручання у природу морського узбережжя викликало значні матеріальні збитки для цих територій, які мають значну екологічну та рекреаційну цінність.

Якісний стан земельного фонду постійно погіршується. В окремих районах осушення земель спостерігається неконтрольоване пониження рівня грунтових вод, зменшення потужності органічної маси. Ці процеси призвели до виникнення екологічних проблем у регіонах Полісся. На півдні України у районах зрошення навпаки часто-густо спостерігається підтоплення і засолення грунтів, деградація чорноземів. Так, 43 % площі земель з осушувальною мережею мають підвищену кислотність, 7,6 % — засолені, а 13 % — заболочені. На 80 % зрошуваної землі зафіксовано процеси техногенного підтоплення, а ураженість процесами вторинного засолення спостерігається на 11—25 % загальної площі поливних земель.

Економічна криза в країні призвела до різкого скорочення обсягів використання мінеральних добрив та пестицидів. Але зменшення в 2,5 рази загального обсягу використання пестицидів принципово не змінило становища із забрудненням грунтів хімічними речовинами. В грунтах продовжує спостерігатися наявність старих пестицидів, таких як трихлорацетат натрію, симазін та атразін та деякі інші. Високе перевищення допустимого вмісту пестицидів в рослинній продукції зафіксовано в 1996 році в Закарпатській та Черкаській областях, а критичне — в грунтах Сумської, Луганської, Донецької, Хмельницької та Херсонської областей.

Україна відноситься до країн з невисокою водозабезпеченістю і високим рівнем використання води. В 1995 році для потреб населення і економіки було використано біля 25 млрд. м3 води, що на 10 млрд. м3 води менше у порівнянні з 1990 роком. В 1996 році було використано 22,6 млрд. м3 поверхневих вод. З підземних джерел було забрано в 1995 році — 4,3 млрд. м3, в 1996 році — 4,04 млрд. м3 води. Головним споживачем води є промисловість України — 45,4 % (1995 р.) (44,5 % — 1996 р.), де домінує енергетика та сільське господарство. На 60 % постачальником води є басейн ріки Дніпро.

В 1995 році було скинуто у поверхневі водні об’єкти понад 11 млрд. м3 зворотних вод, з них без очистки 911 млн. м3 та 3740 м3 недостатньо очищених. Житлове-комунальне господарство скидає близько 50 % від загального обсягу стічних вод, за ним йде промисловість — 45,4 %. За розрахунками в 1995 році було скинуто 4,3 млн. тон забруднюючих речовин, що менше на 10 % від рівня 1994 року, але вже в 1996 році їх було скинуто 4,7 млн. тон — на 378 тис. тон більше у порівнянні з 1995 роком. Ця тенденція не випадкова — це наслідок тривалого зменшення використання води в системах оборотного та повторного водопостачання, зменшення потужності очисних споруд (-1,6 % 1996 р. у відношенні до 1995 р.). І це при наявній невідповідності загальної потужності очисних споруд 8281 млн. м3, вода з яких переважно просто скидається, а не використовується для виробничих цілей повторно.

Лідерами у забрудненні водних об’єктів знову виступають промислові регіони — Донецька, Луганська та Дніпропетровська області. З 47 водних об’єктів України, на яких в 1996 році проводились гідробіологічні обстеження, не виявлено жодного, якість якого відповідала б вимогам фонового стану чи воду якого можна було б визначити як "чиста вода". У поверхневих та грунтових водах Донбасу фіксується до 10 шкідливих компонентів, таких як кадмій, літій, марганець, нітрати та інші, концентрації яких перевищують гранично-допустимі нормативи.

Ресурси водних басейнів України використовуються вкрай нераціонально. На технологічні потреби йде біля 50 % питної води, втрати води під час транспортування становлять 10—20 %, в житловому фонді втрачається понад 20 %. Такі ж самі втрати води в промисловості, яка ще погано використовує воду повторно. Сільське господарство використовує 5 км3 або 30 % в цілому, де переважно вона втрачається на 80 %.

Велику турботу викликає стан малих річок, де велике антропогенне навантаження веде до забруднення та замулення, посилення процесів ерозії. В той же час від якості води в малих річках в значній мірі залежить якість води великих річок і якість питної води. Найпоширеними забруднюючими речовинами басейну Дніпра є нітрити та нітрати, амонійний азот, біогенні та органічні речовини, важкі метали і нафтопродукти. За рівнем хімічного і мікробіологічного забруднення вода більшості річок басейну Дніпра класифікується як брудна і забруднена. Із станом водних ресурсів і якістю питної води безпосередньо пов’язане загострення епідемічної ситуації на півдні України в Причорномор’ї.

Ліси в Україні займають біля 10 млн. га і покривають біля 14,3 % площі країни. Штучні насадження складають 40 % від загальної площі лісів. Вирубка лісів довгий час перевищувала науково обгрунтовані норми, що викликало деградацію і виснаження лісосировинної бази. За даними обліку молодий ліс складає 47 % всього лісового фонду, а стиглі ліси — лише 6 %. Сучасні вимоги лісокористування в країні вимагають переходу від "ресурсного" до "біосферного" напрямків. Лісові екосистеми розглядаються в першу чергу як головний компонент біосфери, який дозволяє підтримувати її рівновагу і стабілізувати. Практично всі ліси України знаходяться в зоні негативного впливу промислового забруднення. Значну шкоду лісам несуть пожежі, а кліматичні коливання останніх років призвели до зростання числа пожеж в літній період року у порівнянні з попередніми роками. В той же час є можливість збільшити площу лісів в країні за рахунок використання для цього низькопродуктивних та еродованих земель сільського господарства, розширення мережі та площі природоохоронних територій тощо. З розширенням лісового фонду тісно пов'язане відновлення малих річок та їх очищення.

В Україні зараз налічується 12 природних та 3 біосферних заповідники, 5 національних парків, 259 заказників, 17 ботанічних садів, 87 парків загальнодержавного значення. В останні роки була започаткована програма збільшення природоохоронних територій, і як перші наслідки ми маємо поступово збільшення числа таких об'єктів. Наша мета — збільшити частку природно-заповідного фонду України з 2,8 % всієї території до 4—6 %.

Великої шкоди екології України приносять численні відходи виробництва. На сьогодні в Україні накопичено загалом понад 25 млрд. тон відходів промислового та побутового характеру.

Площі для зберігання відходів займають 160 тис. га і щорічно збільшуються на 3—6 тис. га. Основним джерелом відходів є підприємства гірничо-металургійного комплексу і найбільша кількість токсичних відходів пов'язана з промисловими регіонами — це знову Донецько-Придніпровський регіон, Харківська, Львівська та Івано-Франківська області.

Розвинені країни стимулюють перехід до раціонального використання природних джерел сировини та енергії, до ресурсозбереження. Комплексне використання сировинних матеріалів є економічно привабливим та в багатьох випадках економічно вигідним. Наприклад, порівняно невеликий вміст сірки в вугіллі або в нафті при таких масштабних обсягах переробки та використання дає змогу поєднати вилучення сірки з економічно виправданим масштабним виробництвом сірчаної кислоти або її солей. Поряд з запобіганням утворенню кислих дощів таке поєднання виробничих процесів покращує економічні показники переробки нафти або вугілля.

Вторинне використання матеріалів та відходів економічної діяльності стає могутнім інструментом економічно виправданого запобігання накопичення відходів виробництва та побуту, стало на порядок денний вже десятиріччя тому і є політикою розвинених держав. Таким чином, програми стійкого розвитку суспільства вміщують як головну тезу раціональне використання природних ресурсів, що є інструментом розвитку в гармонічних відносинах людини та довкілля. В Україні, навпаки, спостерігаємо стійку тенденцію до зниження рівня використання відходів і поступового перетворення країни на "великий смітник".

Кількість підприємств, що виробляють відходи, перевищує 2500. Щорічно в Україні утворюється близько 100–130 млн. тон токсичних відходів І–IV класу небезпеки, і знову викликає занепокоєння негативна тенденція зростання їх загального обсягу: так якщо в 1993 році всього надійшло токсичних відходів 101 млн. тон, то в 1995 р. вже 129 млн. тон, а в 1996 році — понад 135 млн. тон.

Основними постачальниками відходів є підприємства гірничо-промислового, хіміко-металургійного, пaлuвнo-eнepгemuчнoго, машинобудівного, будівельного та агропромислового комплексів, загальна кількість яких складає близько 10 тисяч. Найбільша кількість відходів утворюється на підприємствах гірничодобувної та гірничозбагачувальної галузей виробництва.

В цілому в Україні обсяг утворення відходів склав 546 млн. тон в 1995 році, що становить 70 % від рівня 1994 року; в 1996 році ця цифра зросла до 700—720 млн. тон. Загальна територія, яку займають відходи, складає 160 тис. га, обсяг накопичених токсичних відходів складає 4288 млн. тон. Якщо в 1980 році на одного жителя України припадало 240 тон всіх накопичених відходів, то в 1990 році — вже 318 тон, а в 1996 році — понад 400 тон. Загальна площа земель, відведених під нагромадження відходів — відвали, терикони, шламонакопичувачі, звалища тощо — становить понад 160 тис. га, де розташовано близько 2760 об'єктів локалізації відходів.

Окрему групу токсичних відходів складають непридатні до використання та заборонені пестициди, кількість яких доходить до 20 тис. тон. Вони часто-густо розосереджені по території у непристосованих та випадкових приміщеннях, подекуди — під відкритим небом. В цілому по країні налічується 109 складів централізованого зберігання непридатних пестицидів та агрохімікатів. Безпосередньо на підприємствах агропромислового комплексу знаходиться близько 4000 складів з отрутохімікатами.

В Україні близько 300 накопичувачів відходів, в яких вміст токсичних речовин в 50 разів і більше перевищує гранично-допустимі концентрації. Токсичні відходи та їх знешкодження — це окрема тема роздумів.

Як вище зазначалося, добре відомо, що так звані відходи можуть бути часто-густо сировинним джерелом або самі використовуватися як корисний матеріал. Але рівень використання навіть твердих відходів в нашій країні складає 15—30 %, а обсяг їх знешкодження зменшився до 0,4 % в 1994 році. За прогнозними оцінками тільки в хвостах збагачення Кривбасу міститься біля 2 тис. тон золота, 10 тис. тонн срібла, 38 тис. тон германію, 16 тис. тон вольфраму, 500 тис. тон ванадію. Можна навіть думати про те, що зберігання таких "рукотворних" кладовищ дасть змогу підготувати їх як техногенні родовища. Все одночас говорить про використання недосконалих технологій, про відсутність економічних підходів та важелів у використанні природних багатств.

В США щорічно виходить з ладу більше 80 млн. штук акумуляторів, з яких в різні роки було утилізовано від 50 до 80 %, в Японії цей показних сягає 90 %. Хочу нагадати, що протягом останніх десятиріч людство добуває срібла з надр значно менше, ніж переробляє його з відходів вторинними процесами. В світі існують приклади продуманого збирання відходів і впроваджених вторинних процесів їх переробки, наприклад, полімерних матеріалів, гумових шин, скла, тощо. Про все це можна тільки сьогодні мріяти в Україні.

Вкрай актуальною та гострою для країни є проблема енергозбереження. Промисловість витрачає на одиницю умовної продукції енергії в 6—8 разів більше, ніж країни Європи. Систематично не вистачає палива для енергетики, яке вимушені завозити із закордону. Високі енерговитрати автоматично відбиваються на завищеній вартості товарів та виробів. В той же час є деякі розрахунки, за якими Україні в умовах нормального використання потрібно біля 50 млрд. куб. м природного газу. Ми витрачаємо велику кількість енергії під час транспортування, за рахунок низької ізоляції будівель, низької якості вугілля, недосконалості методів спалювання тощо. Це — окрема велика тема.

За період з 1980 по 1996 рік викиди забруднюючих речовин в Україні значно знизилися. Так викиди диоксиду сірки скоротилися на 2210 тис. тон або на 57 %, оксидів азоту — на 54 %, оксиду вуглецю — на 70 %. Україна виконує свої зобов'язання в рамках Конвенції про транскордонне забруднення повітря. Але проблема залишається актуальною для країни і вимагає втілення нових засобів спалювання палива і будівництва нових очисних споруд. На жаль, за браком коштів будівництво очисних споруд на більшості енергетичних установок, як можна передбачити, затягнеться на десятиріччя.

Стан навколишнього середовища відповідним чином відбивається на здоров'ї населення України, яке погіршується з кожним роком. В 1995 році коефіцієнт народжуваності знизився до 9,6 на 1000 мешканців (в 1996 році — 9,1), що на 4 % нижче у порівнянні з 1994 роком і на 20,7 % відносно 1991 року.

Коефіцієнт смертності в 1995 році підвищився до 15.4 померлих на 1000 мешканців, що на 19.4% вище у порівнянні з 1991 роком. "Лідерами" цих негативних процесів знову виступають промислові регіони Донбасу — Придніпров'я. З 1991 року в Україні число померлих перевищує число народжених. Демографічна ситуація є найскладнішою в південно-східному та південному регіонах, що пов'язано із погіршанням якості навколишнього середовища внаслідок великого техногенного навантаження. Зростає частка хвороб системи кровообігу, бронхіту та астми, онкологічних захворювань. Найбільш поширені хвороби органів дихання (25 %), системи кровообігу (21 %), нервової системи (10,5 %). Лише за один 1996 рік розповсюдженість хвороб крові та кровотворних органів збільшилась на 9,2 %. Неухильно зростає рівень розповсюдження новоутворень: на 1—1,5 % за рік. Як наслідок аварії на Чорнобильській АЕС частота раку щитовидної залози у дітей зросла в 4,3 рази у порівнянні з 1986 роком, до аварії. Серед ліквідаторів аварії зростає число захворювань системи крові і психічних захворювань.

Дані свідчать про прямий зв'язок між забрудненням навколишнього природного середовища та захворюваністю населення. Наприклад, збільшення концентрації сірководню в атмосферному повітрі на 0,008 мг/м3 віще рівня 4—5 ГДК може привести до виникнення додаткових 11,1 випадків гострих респіраторних захворювань на 1000 дітей. Окремої уваги потребують питання вивчення сполученої дії хімічного та радіаційного забруднення навколишнього середовища і його впливу на здоров'я людини. Так виявлено, що ризик захворювання органів дихання, на прикладі районів Київської області, зростає в 1,9—2,7 разів. У поширенні інфекційних захворювань — дифтерії, гепатиту А, дизентерії — вирішальну роль відіграють фактори якості води.

Складна медико-демографічна ситуація в Україні призвела до розвитку депопуляційних процесів, що разом з погіршенням стану здоров'я веде до зниження людського потенціалу країни.

Життя вимагає здійснення докорінних змін в промисловості і сільському господарстві, змін у світогляді суспільства, що торкається всіх сфер діяльності — від освіти та виховання молодого покоління до вищих ланок керівництва державою. Впевнений, що ми маємо використати кризу економіки для будівництва нової структури господарства та практики господарювання. Механічне відновлення структури промислового потенціалу країни призведе тільки до прискорення руйнації екосистем та зростання негативного впливу на здоров'я нації. Принципово важливо використати екологічні принципи сталого розвитку вже з перших кроків переходу до ринкової економіки і будувати нову структуру економіки та економіко-соціальних відносин на принципах сталого розвитку, враховуючи позитивний та негативний досвід інших країн в координації стосунків "людина-природа".

Сталий розвиток, як всі добре усвідомлюють, базується на довгостроковому моніторингу навколишнього середовища і суспільства в їх взаємозв'язку. Ми не маємо справжньої розгалуженої системи моніторингу, а існуюча обмежена система не скоординована належним чином, вона страждає від відсутності коштів на її підтримку навіть в такому стані. Моніторинг треба покласти як базу аналізу та прогнозу, як грунт для розробки обгрунтованих пропозицій коротко- та довгострокової політики господарювання за принципами сталого розвитку як в окремих регіонах, так і в цілому в Україні.

Проблема збереження біорізноманіття для нашої країни завжди була актуальною. Випуск "Червоних книг" є тільки початком справжньої роботи по збереженню біорізноманіття. Ми маємо створити національні банки генів рослин та тварин, суттєво розширити мережу заповідників та поліпшити їх роботу.

І знову хочу повернутися до головного, на мою думку, до опанування всім суспільством ідеології гармонії законів природи та антропогенної діяльності людини, принципів сталого розвитку.

Останні базуються на відповідному екологічно збалансованому співвідношенні господарської діяльності з вимогами законів природи. Перш за все — це жорстка політика і практика ресурсо- та енергозбереження з використанням економічних та адміністративних важелів. Зараз майже відсутні стимулюючі заходи, що спонукають до цього, а діючі закони та нормативні акти майже не спрацьовують. Повинна бути розроблена всебічно зважена програма дій по реконструкції важкої промисловості, в першу чергу, металургійно-гірничого комплексу. Розвинені країни вже давно перейшли на міні-металургійні заводи з безперервною разливкою сталі, гнучким асортиментом продукції, використанням переважно металевого брухту, комплексною переробкою рудних та сировинних матеріалів, і нам треба до того спонукати промисловість.

Все це в повній мірі відноситься і до діяльності в сільському господарстві країни. У користуванні аграрного сектору перебуває 47 млн. гектарів земель, або 78 % загальної площі держави, а рівень розораності території досягає 55 %, в тому числі — сільськогосподарських угідь — майже 80 %. Це — найвищий показник у світі.

Частка земельних ресурсів у складі продуктивних сил України становить понад 40 %, а використання земельної території має екстенсивний характер. В розрахунку на одного громадянина припадає 0,81 га сільськогосподарських угідь, в тому числі — 0,64 га ріллі, тоді як в середньому по Європі ці показники становлять відповідно 0,44 га і 0,25 га. До обробітку залучені малопродуктивні землі, включаючи прируслові луки і пасовища, схилові землі. Одночас ефективність використання земель в Україні значно нижча, ніж в Європі. Таким чином, сільське господарство справляє активний техногенний вплив майже на 80% території України. Воно залучає до господарського обороту майже 2/3 поверхневого річкового стоку, третину запасів підземних вод.

Нині аграрний сектор економіки за рівнем негативного впливу на природу співставний з екологічно небезпечними промисловими галузями. Наше сучасне агропромислове виробництво призводить до руйнування та виснаження ґрунтового покриву і потенціалу землі в цілому. Сільське господарство стало джерелом забруднення землі та питної води, а через них — і аграрної продукції — низкою агрохімікатів, що в свою чергу призвело до зростання захворюваності населення як в сільських районах, так і в містах. За оцінками експертів "внесок" агропромислового комплексу України в забруднення і деградацію навколишнього середовища доходить до 40 %, в тому числі — земельних ресурсів — понад 50 %.

Як і в інших секторах економіки, шкода, яка завдається сільським господарством навколишньому середовищу, в декілька разів перевищує обсяг збитків, що їх несе сама галузь. Ерозія ґрунтів та забруднення водних джерел агрохімікатами стало національною проблемою і виходить за межі тільки сільських територій. За оцінками фахівців нинішня практика розвитку агропромислового комплексу держави як в технологічному, так і в соціально-економічному аспектах є невірною та науково необґрунтованою, тому що при цьому не забезпечується раціональне природокористування, сталий розвиток агроландшафтів і культурних екосистем. Одночас це знижує ефективність та конкурентноспроможність сільського господарства.

Аналіз показує, що за останні 30 років площа еродованих земель зросла майже в 1,5 рази. Родючість землі упала до критично низького рівня. Тільки 1 з кожних 10 га сільськогосподарських угідь має нормальний екологічний стан. Все це результати надмірного залучення в аграрній сфері земельних та водних ресурсів, досягнення критичного рівня техногенного навантаження на біосферу і порушення екологічно допустимих співвідношень між ріллею, багаторічними насадженнями, площами під лісами та водоймами і так званою "дикою природою".

Наша діюча концепція діяльності сільського господарства була зорієнтована на великомасштабну, енергомістку, хімізовану та надмірно концентровану екстенсивну модель ведення агропромислового виробництва. Як результат, енерго-, земле- та водомісткість нашого агропромислового комплексу в 3—5 разів вище, ніж в країнах Європи та Північної Америки.

Стратегічною метою нової агроекологічної політики має стати впровадження і опанування моделі сталого, еколого-врівноваженого агропромислового комплексу, спрямованого на забезпечення виробництва екологічно чистих продуктів харчування та всебічній охороні навколишнього середовища. На сьогодні, враховуючи незадовільний стан природних ресурсів, ми повинні віддати пріоритет екологічним вимогам над економічними. Для аграрного комплексу країни, як і для інших, треба інтегрувати екологічні та економічні підходи, застосувати для господарювання еколого-економічні критерії, нормативи та стандарти.

Важливість екологізації сільського господарства має особливе значення, оскільки воно охоплює майже всю територію країни і безпосередньо пов'язане з використанням природних і біологічних ресурсів. Вчені вважають за необхідне і можливе, покращити природний потенціал сільського господарства за рахунок, перш за все, радикального удосконалення використання продуктивних земель, селекції високопродуктивних сортів рослин та тварин, застосування сучасних досягнень агроекології та біотехнології.

Вимагає принципового перегляду та обгрунтованої раціоналізації хімізація сільськогосподарського виробництва — від використання мінеральних добрив до застосування різних добавок та стимуляторів. В практику виробництва повинні розповсюджуватись екологічно чисті та безпечні технології з обмеженим застосуванням, або без використання, мінеральних добрив, пестицидів, з використанням біологічних методів захисту рослин та підвищення родючості. Такі технології розроблені фахівцями України, а закордонні аналоги використовуються в країнах Європи. Треба запровадити мережу ефективного екологічного моніторингу й контролю за рівнями забруднення і вмістом шкідливих речовин у продовольстві, визначенню ланцюгів забруднення та чинників, що його викликають.

Принципово іншою повинна бути і практика гідромеліорації та використання води в аграрному секторі, спрямована на недопущення погіршення природного середовища, виснаження і деградації його ресурсів. В цілому потребує змін наше відношення до водокористування і водоспоживання. Перш за все, треба повною мірою виконувати вимоги Водного Кодексу України, який зобов’язує водокористувача економно витрачати водні ресурси, дбати про їх відтворення та покращення якості води, дотримувати встановлені нормативи та ліміти скидів та забирання води, санітарно-екологічних вимог впорядкування власної території. Споживачі повинні дотримуватися вимог щодо водоохоронних зон, захисних та берегових смуг, очисних споруд та здійснення агро-, лісо- та гідротехнічних заходів охорони вод й запобігання їх забруднення виробничими та побутовими стоками. Якщо такі вимоги будуть виконуватись, то досить швидко відбудеться відновлення малих річок — цього головного джерела водопостачання країни, а покращення якості води в них призведе до підвищення якості питної води в сільській місцевості.

Групою фахівців нещодавно розроблений "Кодекс кращих методів ведення сільського господарства з метою попередження забруднення природних вод", головною метою якого є намагання запобігти хімічному та мікробіологічному забрудненню продукції та природних вод. Він пропонує, зокрема, оптимізувати структури сільськогосподарських ландшафтів і мінімізувати поверхневий стік, застосувати контурно-смугове розміщення посівів в умовах прояву водно-ерозійних процесів, довести лісистість на водозаборах до оптимального науково обгрунтованого рівня по різних зонах. Добре відомі і максимально допустимі річні дози азотних добрив для різних зон та культур, дотримання яких разом з вибором оптимальної технології їх внесення, термінів та препаративної форми дає змогу запобігти втратам азоту та надходження нітратів в продукцію та воду. Це — окремі пропозиції з "Кодексу", який пропонує розгалужений комплекс заходів.

Як визначає академік УААН О. Тараріко, "Мистецтво землеробства якраз і полягає в забезпеченні найбільш високих рівнів продуктивності агроекосистем при збереженні сталості і стабільності окремих їх ланцюгів, особливо грунтів". На перше місце виходить сталість агроекологічних систем, їх властивість зберігати стабільну структуру і процеси саморегуляції. Врахувати складні та пов’язані між собою компоненти функціонування агроландшафтів пропонується шляхом використання контурної (полосної або мозаїчної) структури їх територіальної організації. Ця система вже довела свою високу ефективність, зокрема, продуктивність сільськогосподарського виробництва при одному і тому ж ресурсному забезпеченні підвищувалась на 20–30% і створювались умови для нарощування родючості грунтів. Грунтозахисна система виходить з пріоритету вологозберігаючої обробки грунту над оранкою і передбачає виведення сильноеродованих земель з обробки. На базі показників родючості грунту та фітосанітарного стану посівів запроваджуються вузько-спеціалізовані сівозміни з короткою ротацією.

Безперечно, далеко не всі питання і проблеми з’ясовані та докладно вивчені, але ми маємо добру базу для розробки зональних типів сталих агроекологічних систем з високою продуктивністю і використанням гнучких динамічних моделей еколого-економічного характеру. Завдяки такому обгрунтованому технологічному варіанту землекористування можна суттєво зменшити ерозійні процеси та забруднення, втрати поживних речовин, оптимізувати використання техніки, паливно-мастильних матеріалів і водночас — зменшити механічний тиск на грунт, мінімізувати використання хімічних засобів і максимально біологізувати всі технологічні процеси агровиробництва, підвищити якість продуктів харчування і сприяти покращанню загальної екологічної ситуації та здоров’я населення України. Ми маємо здійснити справжню "зелену революцію" в нашому сільському господарстві і вивести Україну з зони "ризикового землеробства" до стабільного еколого-економічного господарювання.

Зараз лунають численні промови, що тільки сільське господарство виведе країну з економічної кризи. Але ця теза не безперечна, і, на мою думку, не враховує можливості цілком реальних подій. Перехід до ринкових відносин і реалізація ринкових механізмів в сільському господарстві автоматично викличе зміни в номенклатурі та кількості продукції як на рівні господарств, так і окремих регіонів, що буде обумовлюватись кон’юнктурою ринку. Вже сьогодні приватний виробник овочей, м’яса, яєць тощо, домінує на ринку. Можна передбачити зміни в структурі посівних площ, зменшення використання земельного фонду, а також зростання культури та інтенсивності землеробства.

Агросектор досить швидко може заповнити власний ринок як по обсягу, так і по асортименту продуктів харчування. Але одночас треба думати, що відбудеться далі. Теоретично, зростання виробництва в агросекторі відкриває ворота на експорт закордон, де нас зовсім не чекають. Обмеження в експорті сільгосппродукції з України вже є реаліями сьогодення. Ринок Європи заповнений власними продуктами, і нас туди не пустять, захищаючи власного виробника. Нові ринки продукції з України буде знайти вкрай важко. І тому виникає питання — чи є грунтовні підстави для привабливих "експортних ідей".

Структурні зміни в агросекторі призведуть і до скорочення зайнятості в сільському господарстві. Досвід Європи за останні 30—50 років свідчить про це. В насичених продовольством США в агросекторі зайнято всього 2—3 відсотки населення. Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва автоматично призведе по зменшення зайнятості і зростання безробіття в сільській місцевості, яке існує вже, хоча за специфікою життя на селі воно не так відчутне, як наприклад, "шахтарські" проблеми, пов’язані з закриттям шахт. Все це викликає вже тепер необхідність у вивченні можливих сценаріїв подій та пошуку оптимальних заходів для вирішення проблем, що виникнуть. Мабуть, як один із напрямків для найближчого майбутнього, можна використати, знову-таки, досвід деяких країн Європи у стимульованій державами переорієнтації сільського виробника на виробництво відновлювальної сировини для промисловості непродовольчих товарів та відновлювальних енергоносіїв (спирт, дизельне пальне з олії, тощо). Ми ще не маємо розвиненої інфраструктури підтримки сільського господарства, і відповідна організація його також забезпечить зайнятість частки населення. Я маю на увазі промисловість з переробки та збереження продукції, ремонтно-технологічну базу, сектор забезпечення хімічними засобами тощо. Природа України створює можливість суттєвого розширення зон відпочинку та оздоровлення у сільській місцевості, якщо про це подбати належним чином. Впевнений, якщо думати зараз взятися за грунтовну проробку таких проблем, то ми будемо мати належну готовність до можливих подій.

Це — тільки окремі думки та пропозиції фахівців по реалізації ідей сталого розвитку в сільському господарстві України.

На часі і технічне й технологічне переозброєння промисловості, яке майже не здійснюється останні роки. Минулого року тільки 1 з 18 підприємств України впроваджувало нову технологію. Ми повинні, на мою думку, провести аналіз технологій, що їх ми використовуємо сьогодні, кращих існуючих в світі технологій, в першу чергу своїх, запропонувати їх господарському комплексу. Водночас слід визначити ті старі технології, від яких треба відмовитись. Такі програми відновлення по кожній галузі економіки, по кожному регіону, всебічно розглянуті і грунтовно пророблені, повинні стати програмою дій на найближчу перспективу. Ми повинні увійти в наступне тисячоліття з новою технологією, що буде мати право на життя завтра, а не бути тягарем минулого. Комплекс управлінських заходів, нових законів має стати важелем для втілення таких програм.

В нових умовах змінюються функції держави — від адміністративних вони всі більше будуть переходити до регулюючих. І думаю, що на сьогодні важливе завдання полягає в тому, щоб озброїти всі органи державного управління методологією керування за принципами "сталого розвитку".

Впевнений, що вчені разом із спеціалістами галузевих установ мають змогу провести аналіз головних технологій існуючого виробництва і з урахуванням світового досвіду запропонувати, яким технологічним шляхом треба входити в наступне XXI століття. І в першу чергу треба розробити комплексну програму ресурсозбереження і енергозбереження, розробку принципів та технологій суттєвого покращання екологічної ситуації. Час вимагає виробити нові принципи сталої роботи і безпеки великих промислових та господарських об’єктів, втілення яких має довгострокові соціальні та економічні наслідки.

Впровадження принципів сталого розвитку в господарській діяльності покликане в першу чергу забезпечити цивілізований рівень економічного і соціального добробуту населення України, що і є головною метою сталого розвитку, досягнення якої може бути здійснено лише за умов збереження і примноження природних багатств нашої Української землі для сучасного і прийдешніх поколінь.


| Содержание |