З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ НУТРИЦІОЛОГІЇ

ПАВЛОВ І.П. ЛЕКЦІЇ ПРО РОБОТУ ГОЛОВНИХ ТРАВНИХ ЗАЛОЗ.
—САНКТ-ПЕТЕРБУРГ, 1897. —223 С.

Виповнилось 108 років з часу опублікування книги акад. І.П. Павлова "Лекції про роботу головних травних залоз".

Книга акад. І.П. Павлова має першорядне значення для розвитку науки про харчування. Це зрозуміло, адже фізіологія травлення — один із фундаментальних розділів нутриціології. Після опублікування цих робіт спеціалісти з нутриціології одержали можливість науково обґрунтувати свої рекомендації з раціонального та дієтичного харчування. Як відомо, публікація цієї книги І.П. Павлова мала велике значення для розвитку нутриціології не лише в Західній Європі, а й в країнах Америки. Через сім років після опублікування робіт з фізіології травлення І.П. Павлов був удостоєний Нобелівської премії, а результати його праці з фізіології одержали назву "Закони травлення Павлова".

У вченні І.П. Павлова вражають дві речі: незвичайна простота експерименту і можливість якраз із допомогою цієї простоти побачити досконалість процесів людського травлення та встановити основні принципи його роботи. З одного боку, певна кількість крапель травного соку протягом кількох хвилин, з іншого — наріжні камені фізіології травлення.

Книга невелика за обсягом, складається з передмови, восьми лекцій, переліку опублікованих робіт автора та співробітників його лабораторії. В короткій передмові І.П. Павлов наголосив, що робота, яка виконувалась протягом 10 років, належить всьому колективу очолюваної ним лабораторії. Описуючи досліди, автор вживає слово "ми", тобто він говорить від імені всієї лабораторії.

Ідея дослідження травлення в книзі поступово втілюється у формі оригінальних і гармонійно зв'язаних дослідів. І.П. Павлов у своїй книзі підкреслив, що він особливо цінує участь кожного підлеглого і, користуючись нагодою, надсилає всім своїм співробітникам, розсіяним по просторах батьківщини, свій гарячий привіт.

Лекції спочатку були прочитані І.П. Павловим перед лікарями в Інституті експериментальної медицини, а згодом повторені в скороченому вигляді у Військово-медичній академії.

Перша лекція присвячена загальному огляду предмета та його методиці. В ній І.П. Павлов порівняв травний канал із заводом, де їжа піддається хімічній обробці для того, щоб зробити її "матеріалом для життєвого процесу". На "завод" з ближніх дрібних або великих хімічних фабрик доставляються спеціальні "реактиви" (ферменти), які взаємодіють з їжею, перетравлюючи її. Але багато питань травлення їжі залишаються невирішеними. Відокремленість і різномаїття "реактивів" свідчать про складність, тонкість і пристосованість роботи травних залоз до кожного завдання. Тому не дивно, що дієтика тоді становила найбільш заплутаний розділ загальної терапії. Недостатньо знати лише елементи травлення, дію окремих ферментів. Для повного оволодіння предметом необхідно охопити спостереженням увесь процес травлення.

Повного уявлення про процес травлення можна досягти двома шляхами: з одного боку, досліджуючи на всьому протязі травного каналу стан обробки сирої їжі, а з іншого, знати скільки, коли і якої якості травних соків виливається в травний канал на кожний вид їжі і на весь обсяг загалом. Дослідження І.П. Павлова стосується цього другого шляху. На думку вченого, наука рухається вперед поштовхами, в залежності від успіхів, які робить методика: "З кожним кроком методики вперед ми неначе піднімаємось на щабель вище; з нього нам відкривається більш широкий горизонт з небаченими раніше предметами". Тому першим завданням перед початком дослідження була розробка методики. Автор вважає за необхідне слідкувати за виливанням "реактивів" на споживану їжу, яка надходила на "завод". Потрібно було відібрати травний сік в абсолютно чистому вигляді, точно визначити його кількість, при цьому необхідно було, щоб і травний канал правильно функціонував, і тварина була здоровою. Фізіологи на вирішення цієї задачі витратили багато зусиль, робили багато невдалих спроб, не дивлячись на те, що на цьому була сконцентрована увага багатьох видатних учених.

І.П. Павлов наводить як приклад роботу з дослідженням підшлункової залози. На той час була поширена так звана тимчасова панкреатична фістула, після якої порушувалась діяльність залози. Автор запропонував інший шлях: добитися такого відводу, який залишався б відкритим протягом тривалого часу. Такий спосіб був розроблений І.П. Павловим у 1879 році. З дванадцятипалої кишки вирізався ромбоподібний кусок стінки з нормальним отвором панкреатичної протоки, кишка зашивалась, а вирізаний кусок кишки вшивався в отвір черевної стінки слизовою оболонкою назовні. Далі автор описав метод накладення шлункової фістули. У 1889 році собаці, що мала шлункову фістулу, здійснили операцію езофагомії (перерізання стравоходу). В разі годування таких собак м'ясом спостерігалось значне виділення чистого шлункового соку. У такий спосіб можна було отримувати по кілька сотень милілітрів шлункового соку. "Майже так, як одержують молоко від корів", — зауважував І.П. Павлов. Але щоб слідкувати за виділенням шлункового соку та досліджувати його властивості, потрібно було в процесі операції відокремити частину шлунка і зробити довгострокову фістулу. Академік І.П. Павлов запропонував власну модифікацію вже існуючого методу Гейденчайна, при якій не порушувалася інервація ізольованого шлуночка. Ця операція увійшла в історію фізіології як метод одержання ізольованого шлуночка за І.П. Павловим.

Друга лекція присвячена роботі травних залоз шлунка під час травлення. І.П. Павловим з'ясовано, що між кількістю їжі і масою шлункового соку, що виділяється залозами шлунка, існує пряма пропорційна залежність. Причому шлункові залози працюють з великою точністю, виділяючи стільки соку, скільки потрібно. Виділення соку продовжується протягом усього періоду травлення. Хімічний склад шлункового соку різний. Висока перетравлююча сила шлункового соку зустрічається як при надлишковому, так і при мізерному виділенні соку. Шлунковий сік виділяється залозами завжди однієї й тієї ж кислотності. Кислотність соку і швидкість його виділення тісно пов'язані між собою: чим сильніше його виділення, тим вища кислотність і навпаки. Навіть абсолютно чистий шлунковий сік втрачає до 25% своєї кислотності внаслідок нейтралізації його слизом. Кожному виду їжі відповідає своя діяльність залоз. Найбільшу травну силу має сік, який виділяється на м'ясо та хліб. Він містить у чотири рази більше ферменту, ніж на молоко. Він у чотири рази концентрованіший порівняно з молоком. Разом з тим кислотність соку при травленні хліба невелика, що свідчить про те, що надлишок кислоти перешкоджає перетравленню крохмалю. Дійсно, з клінічних спостережень ми знаємо, що при гіперацидному гастриті м'ясо добре перетравлюється, тоді як крохмаль проходить через шлунок неперетравленим.

Третя лекція присвячена відцентровим нервам шлункових і підшлункових залоз. У ній автор робить спробу пояснити, в який спосіб відбувається виділення соку різного хімічного складу на різну їжу. І.П. Павлов вважає, що пристосувальну здатність залоз потрібно шукати в іннерваційних співвідношеннях шлунка і підшлункової залози. Давня поговірка про слинки, які "течуть" при погляді на що-небудь смачне, завжди є добрим доказом нервового впливу на слинні залози. Коли блукаючий нерв перерізали на шиї, то виникали порушення або у видільній роботі шлунка, або в кількості та в якості виділеного шлункового соку. І.П. Павлов продемонстрував дослід з уявним годуванням собаки з перерізаним стравоходом і фістулою шлунка до і після перерізання блукаючого нерва. Він показав, що після перерізання блукаючого нерва при уявному годуванні шлунковий сік не виділяється. Разом з тим вчений довів, що шлунок здатен виробляти свій сік і без блукаючого нерва. На той час ще було невідомо, в який спосіб регулюється виділення шлункового соку.

І.П. Павлов довів, що компоненти їжі викликають виділення слини лише тому, що в цьому є "певний фізіологічний смисл", а не тому, що периферійні закінчення центробіжних нервів ротової порожнини не володіють специфічністю і подразнюються усім, чим завгодно. Інакше кажучи, в роботі слинних периферійних закінчень специфічність відіграє надзвичайно велику роль. На підтвердження цієї тези І.П. Павлов навів результати дослідів свого учня Глинського.

І.П. Павлов показав, що різні слинні залози по-різному відносяться до різних харчових продуктів, що хімічні і механічні подразники ротової порожнини не викликають ніякої секреторної реакції з боку шлунка. Лише дослід з уявним годуванням викликає виділення шлункового соку у собак з шлунковою фістулою і перерізаним на шиї стравоходом. На основі цих дослідів І.П. Павлов прийшов до висновку, що виділення шлункового соку визначається лише "психічним моментом", тобто пристрасним бажанням їжі і насолодженням нею.

В четвертій лекції І.П. Павлов довів, що травний канал має не загальну подразливість, а спеціальну, і притому різну в різних його частинах. Автор встановив, що слинні залози починають виділяти слину ще до того, як їжа з'являється у роті. При пустому шлунку достатньо лише вигляду їжі, навіть думки про неї, щоб слинні залози почали працювати. З цього приводу існує відомий вираз "слинки течуть". Отже, психічний акт — нестримне бажання їсти, безумовно, є подразником центрів слинних нервів. З іншого боку, спостереження і досліди на тваринах свідчать, що доторкання харчової маси до слизової оболонки рота також приводить до роботи слинних залоз. Здавалось, що немає ніякої специфічності в подразниках периферійних закінчень центробіжних нервів травного каналу. Але це не так. Слина як перша травна рідина сприяє процесу травлення. Чим жадніше собака їсть, тим більше виділяється шлункового соку, тим більшу перетравлюючу здатность він має. Виходячи з цих дослідів, І.П. Павлов прийшов до висновку, що апетит є "першим і найсильнішим подразником секреторних нервів шлункових залоз". Адже при уявному годуванні з абсолютно пустого шлунка відбувається витікання багатьох сотень кубічних сантиметрів енергійного шлункового соку. Сильний апетит при вживанні їжі приводить з самого її початку до виділення великої кількості сильного соку; якщо ж немає апетиту, то немає і виділення цього початкового соку. Повернути апетит людині означає "дати їй велику порцію доброго соку на початку вживання їжі".

У п'ятій лекції І.П. Павлов проаналізував місце і значення психічного або апетитного соку в усій видільній роботі шлунка. Тут вчений ознайомив нас із тим ударом, який іде з боку психіки. Його характеризує нестримне бажання їсти, тобто те, що в повсякденному житті та в медицині відомо як апетит. Турбота про нього здавна займала і займає увагу як лікарів, так і всіх людей. Тепер відомо, що апетит — це виділення соку. І.П. Павлов проаналізував значення апетитного (або психічного) соку в роботі шлунка. Він порівняв виділення шлункового соку при уявному годуванні собаки і при годуванні через фістулу у шлунку. Як з'ясувалось, при вкладанні м'яса у шлунок через фістулу виділення соку наступає пізніше і не досягає тієї величини, як при його пероральному надходженні. Спостерігаючи перетравлення м'яса в обох випадках, І.П. Павлов впевнився, що перетравлення в разі надходження м'яса через рот йде значно краще, ніж при вкладанні його безпосередньо у шлунок. Він також впевнився, що механічне подразнення їжею стінок шлунка — не є дієвим збудником видільної роботи шлунка. А це твердження на той час було непохитним і міцно трималось в головах лікарів, хоч і являло собою ні більш, ні менш як сумну помилку, яка набула характеру тривкого забобону. Неодноразові заяви автора книги про помилковість цього твердження в статтях, на лікарських диспутах, на засіданнях медичних товариств у більшості випадків зустрічали похитування головою, а то й прямий супротив. Цьому явищу І.П. Павлов надавав великого значення. На ньому, на його думку, повинна розігратися генеральна битва пануючого погляду про здатність слизової оболонки шлунка подразнюватися будь-чим, з теорією про специфічну, розбірливу подразливість цієї оболонки. І.П. Павлов своїми дослідженнями довів, що механічне подразнення слизової оболонки шлунка не приводить до виділення шлункового соку, у той час як при уявному годуванні він виділяється у великій кількості.

У шостій лекції І.П. Павлов обговорював вплив хімічних збудників на шлункову секрецію. Ці досліди він виконав на подовженому шлуночку. Спочатку він охарактеризував результати дослідів своїх попередників при введенні в шлунок води, м'яса, кухонної солі, соди, соляної кислоти, білків, жирів, вуглеводів, пектину, навару м'яса, м'ясного соку. Дослідник прийшов до висновку, що найбільшим збудником роботи шлункових залоз є екстрактивні речовини м'яса, а потім — молоко та суміш желатину з водою. Автор ставить запитання, які речовини продуктів, введених у шлунок, сприяють виділенню шлункового соку. Тоді він не зміг відповісти на це запитання. Окремі харчові речовини, такі як крохмаль, цукор та жир, виявились позбавленими збуджуючих властивостей на виділення шлункового соку. Разом з тим, при уявному годуванні, крохмаль викликав виділення апетитного шлункового соку. Цей дослід свідчив про особливе значення психічного або апетитного соку. Він є необхідною умовою того, щоб взагалі почалось перетравлювання їжі: "психічний сік слугує неначе сірником для запалювання горючих матеріалів". До речі, запальним соком його назвав не І.П. Павлов, а Хижин.

В результаті своїх дослідів І.П. Павлов прийшов до висновку, що жири гальмують виділення шлункового соку. Він вважав, що це гальмування зумовлено затримкою дії центрів секреторних нервів, розташованих у головному мозку. Причиною "в'ялого" виділення шлункового соку на введення молока автор вважав жир цього харчового продукту. Для перевірки цієї думки він провів досліди із введенням вершків і з'ясував, що при введенні вершків виділяється менше соку, ніж при введенні молока. Підсумовуючи викладений у 6-й лекції матеріал, І.П. Павлов прийшов до висновку, що в разі шлункового травлення спочатку виникає сильне центральне подразнення секреторних і трофічних волокон шлункових залоз. Через більш-менш тривалий час після акту приймання їжі дають про себе знати рефлекторні подразники в шлунку, при поступовому згасанні автоматичного, психічного подразника. Якщо з'їдено м'ясо, то центр секреторних волокон продовжує сильно подразнюватися і, рефлекторно з боку шлунка, екстрактивними речовинами м'яса. При цьому центри трофічних волокон з відповідних периферійних кінців одержують лише слабкі поштовхи. У випадках вживання хліба — навпаки: після автоматичного подразнення центри секреторних волокон слабко збуджуються з боку периферійних кінців, але зате продовжують енергійно подразнюватися центри трофічних кінців. У випадку додавання жиру до їжі в центри рефлекторно посилаються затримуючі впливи, які обмежують діяльність як секреторних, так і трофічних волокон. В кінці шостої лекції І.П. Павлов віддає належне своїм попередникам — Блондло та Гейденгайну, перший з яких відкрив факт специфічної подразливості слизової оболонки шлунка, а другий — збагатив фізіологію травлення і, зокрема шлунка, кількома плідними ідеями, в тому числі ідеєю про розподілення видільного процесу на окремі періоди по подразниках, і думку про важливе значення досліджень різних видів їжі на видільну роботу шлунка.

Сьому лекцію акад. І.П. Павлов присвятив впливу подразників на діяльність підшлункової залози. Він встановив, що кислота є "могутнім збудником підшлункової залози, що нею можна форсувати діяльність цього органу як нічим іншим". Ніякої різниці в подразнюючій дії різних кислот ним не виявлено. Навпаки, введення через зонд або шлункову фістулу соди, вапняної води і самого панкреатичного соку сприяло затримці нормального процесу виділення соку підшлункової залози.

І.П. Павлов вперше звернув увагу на факт послідовності і зв'язку в роботі різних відділів травного каналу. Причому спадкоємність і зв'язок у разі введення кислоти як подразника pancreas виступає особливо яскраво. Кислота є специфічним подразником підшлункової залози. Вчений вважав, що механізм її дії полягає у рефлекторному подразненні центру секреторних нервів головного мозку. За І.П. Павловим, кислота — це зв'язуюча ланка між шлунковим травленням і травленням в 12-палій кишці. Але чому саме кислота, а не інші харчові речовини є зв'язком між цими відділами травної системи? З цього приводу вчений висловив кілька міркувань. Як відомо, ферменти панкреатичного соку добре працюють при лужній реакції в 12-палій кишці, при слабокислій реакції — секреція pancreas вже дуже ослаблена, а при значній кислій реакції — стає нульовою. І.П. Павлов вважав, що панкреатичний сік, збуджуючись кислотою шлунка, й сам бувши лужним, підготовляє для себе необхідну реакцію кишкового середовища, нейтралізуючи кислоту. Разом з тим, при цій нейтралізації, несприятливої для пепсину, панкреатичний сік захищає себе від руйнівної дії цього ферменту. Відомо, що вперше про механізм припинення шлункового травлення в кишках і створення сприятливих умов для кишкового травлення з допомогою жовчі висловився Брюкке. І.П. Павлов поширив цю думку Брюкке і на панкреатичний сік. Вчений вважав також, що соляна кислота сприяє виділенню панкреатичного соку тому, що повинна бути нейтралізована його лугом. І дійсно, досліди з титруванням панкреатичного соку підтвердили тісний зв'язок між збудником його виділення, тобто соляною кислотою, та неорганічним складом соку підшлункової залози.

Автор дослідив також вплив крохмалю та жиру на виділення соку підшлункової залози. І.П. Павлов не спостерігав вплив крохмалю на секрецію панкреатичного соку. Як тепер відомо, крохмаль розщеплюється у два етапи: спочатку — до мальтози під дією ферменту амілази, а потім мальтоза розщеплюється до глюкози під дією іншого ферменту — мальтази. Доведено також, що часткове розщеплення крохмалю до мальтози здійснюється в ротовій порожнині під впливом амілази слини. В кінці XIX ст. процес розщеплення крохмалю був ще невідомий, як і ферменти, які беруть участь в цьому процесі. Разом з тим, І.П. Павлов висловив думку, що при введенні крохмалю "посилюється вміст ферменту", а не збільшується загальна маса панкреатичного соку. Що стосується жиру, то досліди, виконані на собаці, яка мала дві фістули — шлункову і підшлункову, показали, що введення жиру сприяє виділення соку підшлункової залози. Вода сама по собі також є самостійним, прямим подразником іннерваційної діяльності pancreas.

Підсумовуючи результати виконаних дослідів, І.П. Павлов вважав, що для залоз шлунка і pancreas існує кілька загальних подразників. Це — психічний "момент", нестримне бажання їсти і, безумовно, вода, а потім вони мають свої власні подразники: для шлунку — екстрактивні речовини, для pancreas — кислота і жир.

Восьму лекцію І.П. Павлов присвятив фізіологічним даним, інстинкту людей і медичному емпіризму. Тут дослідник наголошував на важливості систематичної уваги до процесу прийняття їжі та до апетиту, на участі психіки у виділенні соку, на питаннях смакових речовин та умовах прийняття їжі. Автор обґрунтував принципи раціонального харчування, порядок подачі окремих страв до столу. Починати необхідно з м'ясних наварів: бульйони, борщі, супи. У бідних верств населення: квас — у росіян, слабко приправлена тепла вода — у німців. Для хворих при відсутності апетиту необхідні розчини збуджуючих речовин м'яса (м'ясний сік, міцний бульйон та ін.). Обід повинен закінчуватися солодкою стравою.

І.П. Павлов обґрунтував необхідність присутності кислоти в їжі. Адже вона стимулює секрецію pancreas. Вживання кислоти є, таким чином, "то підмогою, то заміною, то ліками при абсолютній або відносній недостатності шлункового соку". Зрозумілим є поєднання квасу з хлібом в їжі російських селян, оскільки крохмаль потребує посиленого подразнення підшлункової залози кислотою замість недостатньої роботи шлункових залоз. Автор вважав, що знайомство з фактом впливу кислоти на діяльність підшлункової залози може надати практичній медицині велику послугу, "віддаючи, так би мовити, підшлункову залозу, настільки сильну і важливу в травній справі і так глибоко сховану в організмі, під точний контроль лікаря".

Через більш як сто років після опублікування робіт І.П. Павлова з фізіології травлення ми й тепер пересвідчуємось в їхній важливості для поступального розвитку нутриціології та дієтології.

Проф. В.І. Смоляр


| Зміст |